НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ АГРАРНИХ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА НАУКОВА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА БІБЛІОТЕКА

РАДА МОЛОДИХ ВЧЕНИХ НААН

ІСТОРІЯ ОСВІТИ, НАУКИ І ТЕХНІКИ

В УКРАЇНІ

МАТЕРІАЛИ

ХІІ Міжнародної конференції молодих учених

та спеціалістів

ПРИСВЯЧЕНОЇ 100-РІЧЧЮ ВІД ДНЯ СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

НАУКОВОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ

АКАДЕМІЇ АГРАРНИХ НАУК УКРАЇНИ

м. Київ, 19 травня 2017 р.

Київ-2017

УДК 93/94:37:001:63+62(477)(043)

ББК 63.3:72+3ф(4 Укр)

Історія освіти, науки і техніки в Україні : матеріали ХІІ Міжнар. конф. молодих

учених та спеціалістів, присвяч. 100-річчю від дня створення ННСГБ НААН, Київ, 19 трав.

2017 р. / Нац. акад. аграр. наук України ; Нац. наук. с.-г. б-ка НААН ; Рада молодих вчених

НААН [та ін.] ; уклад. В. А. Вергунов, А. С. Білоцерківська, М. М. Давиденко ; редкол. :

В. А. Вергунов (голова). – К. : ТОВ «Центр поліграфії «КОМПРИНТ», 2017. – 560 с.

Збірник вміщує матеріали ХІІ Міжнародної науково-практичної

конференції, присвяченої 100-річчю від дня створення Національної наукової

сільськогосподарської бібліотеки Національної академії аграрних наук України

та репрезентує результати досліджень з напрямів: 1) історія аграрної науки,

освіти та техніки; 2) загальні питання становлення та розвитку вітчизняної науки,

освіти та техніки; 3)інформаційно-бібліотечне супроводження науково-

освітнього галузевого процесу; 4) актуальні проблеми наукового забезпечення

ведення сільського господарства України.

СКЛАД РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ:

Голова: Вергунов В.А., д-р с.-г. наук, професор, академік НААН;

Секретарі: Білоцерківська А.С., канд. іст. наук, Давиденко М.М., канд. іст. наук

Члени:

Бородай І.С., д-р іст. наук, професор;

Бородін С.В., канд. техн. наук;

Грищенко Т.Р., канд. іст. наук, с.н.с.;

Капралюк О.В., канд. с.-г. наук, с.н.с.;

Клапчук С.М., д-р іст. наук, професор

Коваленко Н.П., д-р іст. наук, с.н.с.;

Коломієць Н.Д., канд. с.-г. наук, с.н.с.;

Кучер В.І., д-р іст. наук, професор;

Пашківська О.А., канд. іст. наук, с.н.с.;

Рижук С.М., д-р с.-г. наук, професор, член-кореспондент НААН;

Татарчук Л.М., канд. іст. наук;

Уткін О.І., д-р іст. наук, професор;

Шевченко В.Ф., д-р іст. наук, професор;

Шелепов В.В., д-р с.-г. наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі

науки і техніки;

Щебетюк Н.Б., канд. іст. наук, с.н.с.

Друкується згідно з рішеннями вчених рад:

Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН

(протокол № 4 від 27 квітня 2017 р.)

ННСГБ НААН

ПРОВЕДЕННЯ КОНФЕРЕНЦІЇ ТА ВИДАННЯ ЗБІРНИКА МАТЕРІАЛІВ ЗДІЙСНЕНО

ЗА ФІНАНСОВОЇ ПІДТРИМКИ:

ПАТ «Миронівський хлібопродукт»

(перший заступник голови правління, академік НААН, Герой України Мельник О.Ф.)

3

4

НАЦІОНАЛЬНІЙ НАУКОВІЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІЙ

БІБЛІОТЕЦІ НААН – 100 РОКІВ:

ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ

Серед культурних цінностей, які ексклюзивно сьогодні здатні

представляти Україну, навіть у світовому вимірі, особливе місце займає

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека Національної академії

аграрних наук України (ННСГБ НААН). За своїм унікальним фондом із 1,1 млн

галузевих видань на 35 мовах із 59-ти країн світу, вона – друга на європейському

континенті і – третя на земній кулі. Але за спектром виконання основних функцій

щодо проведення спеціальних досліджень для потреб інформаційно-

бібліотечного супроводження наукового забезпеченняпровідного сектору

економіки країни – сільського господарства не має собі аналогів у світі. Останні

можливості установа законодавчо отримала саме за часів державності. Цей час

також дозволив, притримуючись вислову академіка В.І. Вернадського,

«…переглянути вже здавалось би стверджене попередніми поколіннями…»1 і

стосовно окремих періодів історії, включаючи дату створення.

Сьогодні, згідно чинного законодавства, ННСГБ НААН є головною

національною книгозбірнею сільськогосподарської та лісогосподарської

інформації і визнана як бібліотека-депозитарій, третя за своїми фондами галузева

бібліотека світу після Національної сільськогосподарської бібліотека США та

ЦНСГБ РАН. Основною функцією установи є забезпечення вільного доступу до

світових стратегічних інформаційних ресурсів, яку вона успішно виконувала як

протягом минулого століття, так і в новому тисячолітті.

Достовірні архівні дані щодо дати створення бібліотеки через різні

обставини політичних змін і наслідків війн та революції тривалий час були

недоступні або скоріше – незатребувані. Тільки нещодавно стало відомо, що у

фонді «Українська Центральна Рада» Центрального державного архіву вищих

органів влади та управління України (м. Київ) зберіглася Постанова УЦР від 16

липня 1917 р. «Про затвердження бюджету Генерального Секретарства

Земельних Справ», у якій йдеться про створення і бюджетного фінансування при

Генеральному Секретарстві Земельних Справ окремої Бібліотеки2. На

початковому етапі вона існує як «підручна» бібліотека при відділі

сільськогосподарської освіти, а потім вже – загальною для відомства. На жаль,

не знайдено достовірних відомостей про першого завідувача. У часи Української

Держави гетьмана П. Скоропадського її очолив вчений-агроном Генріх

Отонович Кох, а трохи згодом помічницею стала вчений агроном Н.П. Фролова3.

Після створення Сільськогосподарського вченого (згодом – наукового)

комітету України згідно наказу № 162 міністра земельних справ В. Леонтовича з

1 Вернадский В. И. Из истории идей / В. И. Вернадский // Труды по всеобщей истории науки. – 2-е изд. –

М. : Наука, 1998. – С. 2. 2 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 1115,

оп. 1, спр. 1, арк. 14. 3 Лебединський В. Центральна с.-г. бібліотека при Сільськогосподарському Науковому комітеті

/ В. Лебединський // Вісн. с.-г. науки. – 1923. – Т. 2, вип. 3–4 (берез.–квіт.). – С. 139.

5

1 листопада 1918 р. 4 на чолі з академіком В.І. Вернадським, відповідно до наказу

№ 172 від 16 листопада5 бібліотека увійшла до його складу як головна для діючої

дослідницької мережі6. В архівах знайдено доповідь директора Департаменту

сільськогосподарської статистики та кооперації головного профільного

відомства Української держави гетьмана П. Скоропадського – А. Ярошевича від

29 листопада 1918 р. «Про постановку бібліотечної справи в Міністерстві

землеробства»7. Згідно неї, вперше офіційно прозвучало про покладання

координаційних загальнодержавних функцій на бібліотеку Міністерства для

потреб галузі. Через значне наповнення книжкового фонду бібліотека СГНКУ

стала справжнім осередком галузевої літератури для потреб профільного

відомства, тому їй було надано статус Центральної8.

Паралельно, у 1921 р., при Народному комісаріаті землеробства УРСР,

згідно із наказом № 283 по відомству від 31.10.1921 р., було створено службову

книгозбірню9. Фонди бібліотеки перманентно поповнювалися не лише

чисельністю рідкісних і цінних видань, а й системністю та цілеспрямованим

відбором літератури. Її основу складали галузеві видання бібліотеки

Харківського губернського земства, створеної у лютому 1899 р.

Згідно рішення Колегії НКЗС УСРР протягом 1923–1924 рр.

Сільськогосподарський науковий комітет України переніс свою діяльність з

Києва до нової столиці республіки – Харкова, проте його Центральна

сільськогосподарська бібліотека залишилася виконувати свої функції в Києві.

Після остаточного переведення всіх структурних підрозділів Комітету до

Харкова розпочалася робота в напрямку поєднання роботи СГНКУ з

безпосередніми завданнями Наркомзему й наукового обслуговування його

практичних потреб. Разом із тим було взято під методичне керівництво

бібліотеку НКЗС. Так, у 1925 р. до складу загальної секції Вченого комітету

НКЗС УСРР ввійшли дві бібліотеки: 1. Київська бібліотека; 2. Бібліотека НКЗС

у м. Харків10. Відтоді бібліотека стає центральною науково-дослідною і

практичною установою в галузі сільськогосподарської бібліографії та серед

фундаторів цього напряму в Україні.11

Рішенням РНК УСРР №63/542 від 29 грудня 1927 р. було прийнято

остаточне рішення про ліквідацію СГНКУ.12

На реалізацію урядового рішення відповідно до наказу НКЗС № 483/2326

від 1 листопада 1928 р. складено акт про передачу фондів у кількості 31 444

4 ЦДАВО України, ф. 1061, оп. 1, спр. 32, арк. 202. 5 ЦДАВО України, ф. 1061, оп. 1, спр. 32, арк. 216. 6 ЦДАВО України, ф. 1230, оп. 2, спр. 1, арк. 22–25. 7 ЦДАВО України, ф. 1061, оп. 1, спр. 411, арк. 75–75 зв. 8 Статут Сільськогосподарського Наукового Комітету України // Вісн. с.-г. науки. – 1924. – Т. 3, № 1–

4. – С. 77–84. 9 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 2, спр. 28, арк. 44–45. 10 Про штати Вченого Комітету Народного Комісаріату Земельних Справ УСРР : Постанова ВУЦВК і

РНК від 6 трав. 1925 р. // Зб. узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. – 1925. – № 25

(1 черв.). – С. 198–199, 373–375. 11 Дубняк К. Бібліографічно-Бібліотечне Бюро Сільськогосподарського наукового комітету України

/ К.Дубняк // Бібліологічні вісті. – 1927. – № 1. – С. 112–133. 12 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 6, спр. 1270, арк. 194.

6

примірники книг Харківської сільськогосподарської бібліотеки колишнього

СГНКУ, на чолі із Д.С. Бібко, Українському науково-дослідному інституту

економіки й організації сільського господарства.13

У 1931 р. Центральна сільськогосподарська бібліотека відокремилася від

Українського науково-дослідного інституту економіки й організації сільського

господарства та перейшла у відання щойно створеної Всеукраїнської академії

сільськогосподарських наук, відповідно до постанови РНК УСРР «Про

організацію Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук»14 від 29 травня

1931 р. Наказом №28 від 28 червня 1931 р. віце-президента ВУАСГН

А. Сліпанського було створено комісію у складі: Переяславського(голова),

Лебединського, Григоровича, Савенко, Бережанова для передачі у трьохденний

термін бібліотечних фондів від попередників.15 Тим самим відбулося додаткове

злиття фондів бібліотек Харківської губернської земської управи, Наукової-

Консультативної Ради НКЗ, Українського НДІ економіки й організації сільського

господарства, «Сільського господаря» (близько 17000 примірників книг),

Українського інституту сільськогосподарської аспірантури, Українського НДІ

ґрунтознавства (8000 примірників книг) й обсяги їх уже становили за одними

даними – 72000 одиниці зберігання,16 а за іншими більш 100000 примірників книг

при 25 постійно працюючих осіб.17 Відповідно до рішення Президії ВУАСГН від

30.06.1931 р. (протокол 7) директором Центральної сільськогосподарської

бібліотеки призначено «… тов.. Бібка, заступником – тов. Лебединського…»18.

Координацію її діяльності або як писали «догляд» здійснював член Президії

Академії – Білаш. Вже 10.12.1931 р. своїм рішенням Президії ВУАСГН

констатувала, що за «…обсягом та значенням своєї роботи (бібліотека – авт.)

набрала республіканського значення, має свою мережу Бібліотек (Одеса, Київ)

…»19 і визнала за необхідне дорівняти її до рівня республіканських науково-

дослідних інститутів, що за номенклатурою кваліфікування наукового персоналу

становить третю категорію «…з 1 грудня 1931 року».

Відповідно до рішення Ради ВУАСГН від 22.09.1932 р. що складалась з

наукових робітників науково-дослідних інститутів, ВАСГНІЛ, ВУАН,

Товариства аграрників марксистів, Інституту марксизму, центральних

господарчих та кооперативних організацій була затверджена структура та штати

Центральної сільськогосподарської бібліотеки у кількості 24 осіб. Сімнадцять з

яких, на чолі з директором, працювали у м. Харків, ще семеро – у Київській

філії20. Слід зазначити, що це був найбільший структурний підрозділ Президії

ВУАСГН, яка нараховувала 61 особу.

13 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 9, спр. 515, арк. 20–21. 14 Збірник законів та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. – 1931. – № 18 (4 черв.). –

С. 154, 389–390. 15 ЦДАВО України, ф. 1053, оп. 1, спр. 915, арк. 76–77 (зв). 16 Краткая справка о деятельности ЦНСХБ с 1921 по 1965 годы / ЦНСХБ Мин-ва сел. хоз-ва УССР. –

Х., б. г. – (На 3-х л.). 17 ЦДАВО України, ф. 1055, оп. 1, спр. 1387, арк. 14. 18 ЦДАВО України, ф. 1055, оп. 1, спр. 42, арк. 2. 19 ЦДАВО України, ф. 1055, оп. 1, спр. 3, арк. 60. 20 ЦДАВО України, ф. 1055, оп. 1, спр. 2а, арк. 31.

7

Наказом Наркомзему УСРР № 420 від 10 липня 1935 р. директором ЦНСГБ

призначають члена Президії Академії з 15.06.1934 р. – О.Ф. Корнєєва21. За

великим рахунком, координаційно, як тоді писали Української центральної

сільськогосподарської бібліотеки з філіями у Києві та Одесі22.

Після ліквідації Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук

згідно наказу № 167 від 31.03.1935 р. по НКЗ УСРР23 (директор ЦНСГБ

О.Ф. Корнєєв увійшов до ліквідаційної комісії від ВУАСГН разом із І. Тесленко,

щоб завершити справу до 15 квітня 1935 р.) бібліотеку через спеціально

затверджене «Положення» було реорганізовано в самостійну наукову установу,

яка ввійшла до складу науково-дослідної мережі Народного комісаріату

земельних справ УРСР24. Щодо особливостей комплектування у цей період, то

слід зазначити, що у 1936–1937 рр. було закладено принципи притаманні «…по

справжньому науковій бібліотеці…»25. Колективом бібліотеки у 1936 р. була

проведена, вперше в історії існування, інвентаризація наявного бібліотечного

фонду, з врахуванням двох принципів: « 1) комплектування повинне бути

партійно витриманим і 2) диференційованим…» відносно репертуару через

розуміння, що книги і журнали повинні прямо чи опосередковано відноситись до

сільського господарства.

Величезним випробуванням для бібліотеки та її філій стали роки Великої

Вітчизняної війни 1941–1945 рр. і, особливо, період окупації німецькими

загарбниками України. Вона не була евакуйована й функціонувала під егідою

дослідницьких інституцій міської управи. Стосовно завдань, які стояли на той

час перед окупованою українською наукою взагалі та бібліотечною справою

зокрема, досить чітко висловився на сторінках газети «Нова Україна» професор

К. Дубняк. Він запропонував її будувати на «…засадах передової

західноєвропейської науки…» обов’язково «…скинувши все сміття облудливих

кремлівських канонів, що нівечили, утискували вільний розвиток науки…» та

базуючись на «…звільненої від усякого спотворення і намулу нашої рідної мови

– мови української». Все висловлене і стало дороговказом для діяльності ЦНСГБ

як у Харкові так і Києві. Щодо комплектування, то значну допомогу у цей період

надали Київська міська управа і, відповідно, представництва німецької

окупаційної влади. При цьому, за словами невідомого автора: «Головним

завданням бібліотеки залишається будівництво українського сільського

господарства»26. Як засвідчують архівні документи, бібліотека в роки війни

зазнала відчутних втрат. Згідно акту інвентаризації, проведеної у серпні 1945 р.

співробітниками установи, й зареєстрованого виконавчим комітетом

Кагановичської райради депутатів м. Харкова за № 318 від 27.12.1943 р. на

виконання наказу Комітету по справах культурно-просвітницьких закладів при

РНК УРСР «Про упорядкування і збереження фондів масових бібліотек» від 16

21 ЦДАВО України, ф. 1055, оп. 1, спр. 1633, арк. 1. 22 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 12, спр. 2077, арк. 13. 23 ЦДАВО України, ф. 1055, оп. 2, спр. 57, арк. 71. 24 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 18, т. 2, спр. 6262, арк. 18–19 зв. 25 ЦДАВО України, ф. 5024, оп. 1, спр. 157, арк. 12. 26 М. С. Сільськогосподарська наукова бібліотека / М. С. // Укр. слово. –1941. – № 79 (11 груд.). – С. 3.

8

травня 1945 р. було втрачено 18 000 примірників книг, а також пошкоджені

меблі, втрачений інвентар тощо.

Після звільнення м. Харкова від окупантів бібліотека відповідно з ухвалою

РНК УРСР № 495 від 13 грудня 1943 р. відновила свою роботу.27.

Протягом 1943–1946 рр. бібліотека функціонувала як Центральна наукова

сільськогосподарська бібліотека Народного комісаріату земельних справ

УРСР28, а з 1946–1956 рр. – Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека

Міністерства сільського господарства УРСР29.

У 1956–1962 рр. згідно з постановою Ради Міністрів УРСР «Про

організацію Української академії сільськогосподарських наук при Міністерстві

сільського господарства» № 1566 від 30 грудня 1956 р. бібліотека перейшла у

відання УАСГН30 до її ліквідації.

Розпочався новий етап в діяльності бібліотеки із прийняттям спочатку

Постанови ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 10 травня 1956 р. № 524

«Про заходи по поліпшення роботи науково-дослідних установ по сільському

господарству». Згідно неї була здійснена реорганізація в системі управління

сільськогосподарською наукою. Серед іншого, відповідно до п. 6 передбачалось

асигнування на «…видання наукових праць, бюлетенів та інших видань науково-

дослідних…» установ, а п. 9 виділення «…валюти… на придбання закордонної

літератури…», що безперечно якісно вплинуло на кількісний рівень відносно

комплектування як ЦНСГБ так і бібліотек галузевих інституцій31. З’явилися у

бібліотеки перспективи щодо зміни територіального майбутнього після виходу

Постанови Ради Міністрів УРСР № 1566 від 30 грудня 1956 р. «Про організацію

Української академії сільськогосподарських наук при Міністерстві сільського

господарства УРСР». Останній десятий пункт цієї Постанови зобов’язував

Міністерство сільського господарства УРСР передати у відання Української

академії сільськогосподарських наук Центральну сільськогосподарську наукову

бібліотеку. Однак історія переїзду ЦНСГБ із Харкова до Києва має досить

тривалий часовий вимір.

1962–1969 рр. – Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека

Міністерства сільського господарства УССР32, а з 21 червня 1966 р. відповідно

до наказу Міністерства сільського господарства УРСР № 463 перейшла в

підпорядкування Головного управління сільськогосподарської науки МСГ

УРСР.

З 1970–1988 рр. – Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека

Південного відділення Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені

В.І. Леніна згідно з додатком до ухвали Ради Міністрів СРСР № 943 від 12 грудня

1969 р. З 9 листопада 1971 р. бібліотека змінює місце розташування,

27 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 17, спр. 40, арк. 376. 28 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 17, спр. 40, арк. 371–376. 29 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 18, спр. 6459, арк. 27–28. 30 Державний архів м. Києва (ДАК), ф. З-1331, оп. 3, спр. 397, арк. 1–3. 31 Про заходи щодо покращення роботи науково-дослідних установ з сільського господарства :

Постанова ЦК КП(б)У та РМ УРСР № 524 від 10 трав. 1956 р. // Зб. постанов і розпоряджень Уряду УРСР. – К.,

1956. – № 9–10 (31 трав.). – С. 4–10. 32 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 10, т. 2, спр. 2377, арк. 152–164.

9

переїжджаючи із Харкова до Києва і функціонує відповідно до наказу

Південного відділення ВАСГНІЛ № 90 «Про перейменування Центральної

наукової сільськогосподарської бібліотеки» у мальовничому районі Голосієво. У

1988–1990 рр. – Республіканська наукова сільськогосподарська бібліотека

Південного відділення ВАСГНІЛ згідно з наказом Південного відділення

ВАСГНІЛ № 103 від 10 червня 1988 р. «Про перейменування ЦНСГБ ПВ

ВАСГНІЛ стає Республіканською науковою сільськогосподарською бібліотекою

Південного відділення ВАСГНІЛ», з 1991–1993 рр. це вже Республіканська

наукова сільськогосподарська бібліотека Української академії аграрних наук.

У 1994–2003 рр. вона відповідно до витягу з протоколу засідання Президії

Української академії аграрних наук від 11.03.1994 р. «Про перейменування

Республіканської наукової сільськогосподарської бібліотеки» знову змінює

назву на Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека Української

академії аграрних наук України.

2003–2012 рр. – Державна наукова сільськогосподарська бібліотека

Української академії аграрних наук згідно з постановою Кабінету Міністрів

України «Про створення Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки

Української академії аграрних наук» № 1697 від 29 жовтня 2003 р.

З грудня 2012 р. – Національна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук України відповідно до Указу Президента

України «Про надання Державній науковій сільськогосподарській бібліотеці

Національної академії аграрних наук України статусу національної» № 700/2012

від 14 грудня 2012 р.

Таким чином, як свідчать архівні документи ЦДАВО України, що стали

доступними не так давно, бібліотеку, створену при Генеральному секретарстві

земельних справ Української Центральної Ради 17 липня 1917 р., правомірно

вважати фундатором нинішньої Національної наукової сільськогосподарської

бібліотеки НААН.

Протягом десятиліть, шляхом злиття, із декількох розрізнених бібліотек

склалася унікальна наукова установа, яка з 1935 року і дотепер утвердилася як

визнана у світовому фаховому середовищі повноцінна галузева інституція з

виконання функцій, передбачених законами України «Про бібліотеки та

бібліотечну справу» № 32/95-ВР від 27.01.1995 р. та «Наукову та науково-

технічну діяльність» № 848-VIII від 26.11. 2015 р. (зі змінами внесеними згідно

із Законами№ 922-VIII від 25.12.2015, ВВР, 2016, № 9, ст. 89 № 1774-VIII від

06.12.2016, ВВР, 2017, № 2, ст. 25) у питаннях інформаційно-бібліотечного

супроводження наукового забезпечення агропромислового виробництва в

Україні. Не випадково її успішність відзначена державою наданням статусу

національної, а також нагородженням колективу «Почесною грамотою Президії

Верховної Ради УРСР (1971)», «Грамотою Верховної Ради України»(2014),

«Почесною грамотою Кабінету Міністрів України» (2006), а також відзначенням

кращих її співробітників державними та відомчими нагородами. В.А. Вергунов,

академік НААН, директор Національної наукової

сільськогосподарської бібліотеки НААН

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/922-19/paran609#n609http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1774-19/paran340#n340http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1774-19/paran340#n340

10

СЕКЦІЯ 1

ІСТОРІЯ АГРАРНОЇ НАУКИ, ОСВІТИ ТА ТЕХНІКИ

РОЗВИТОК НАУКОВИХ ЗАСАД РОЗВЕДЕННЯ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТВАРИН В УКРАЇНІ

ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ОСОБИСТОСТІ

Апостол М.В.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН (м. Київ, Україна)

У становлення та розвиток концептуальних теоретичних і методологічних

основ розведення сільськогосподарських тварин в Україні другої половини 60-

х рр. ХХ – початку ХХІ ст. зробив значний внесок доктор сільськогосподарських

наук, професор, академік НААН М.В. Зубець. Учений є фундатором сучасної

теорії та методології породи, що ґрунтується на її системній концепції.

Сформулював гіпотезу генезису порід, розробив концептуальні положення теорії

породотворення та втілив їх у селекційну практику тваринництва при виведенні

8 високопродуктивних спеціалізованих порід великої рогатої худоби молочного

і м’ясного напрямів продуктивності. Одним із найбільших здобутків ученого є

обґрунтування і реалізація концепції становлення та розвитку галузі

спеціалізованого м’ясного скотарства в Україні. Він розробив рекомендації з

формування племінної бази м’ясного скотарства, технології ведення галузі та

поліпшення відтворення худоби м’ясного напряму продуктивності, визначення

ефективності селекційних досягнень у м’ясному скотарстві тощо.

Не менш значущими для сучасної та майбутньої селекції у тваринництві є

розробки М.В. Зубця з проблеми лінійного розведення. Ученим запропоновано

кардинально нові підходи до її оптимізації, що сприяли прискоренню та більшій

ефективності процесу породотворення. До цього часу не втратили актуальності

методи ведення коротких ліній, розроблені ним і запроваджені в практику

скотарства України. Дослідник розробив методичні основи управління

генеалогією породи, обґрунтував принципові положення з оцінки, добору й

використання племінних тварин, покладені в основу сучасних систем

національної та міжнаціональної оцінки генетичної цінності худоби. Розширив

теоретичне уявлення щодо поняття консолідації селекційних груп тварин як

важливого елементу селекційного процесу. Запропонував новий підхід до

селекції, що ґрунтується на доборі та підборі тварин за статевим типом і статевим

диморфізмом.

Низка розробок зі збереження вітчизняного генофонду тварин,

представлена М.В. Зубцем, є дійовою відповіддю міжнародному співтовариству

на заклик FAO до всіх країн світу про необхідність якнайшвидшої розробки та

початку реалізації «Глобального плану дій щодо підтримання та розвитку

генетичних ресурсів тваринництва» в країні. Завдяки його зусиллям Україна

поряд із Францією, Іспанією та Німеччиною розробила, прийняла на урядовому

рівні свою державну програму підтримки вітчизняного біорізноманіття. Тим

11

самим зроблено істотний внесок у світову скарбницю ефективного

інструментарію у вирішенні глобальної проблеми охорони генетичної

різноманітності сільськогосподарських тварин.

В умовах ринкових взаємовідносин виникла необхідність в ефективному

та економному формуванні стад худоби високого рівня продуктивності.

Виконання цього завдання можливе за використання сучасних методів генетики

та біотехнології, шляхи запровадження яких окреслено в наукових працях

М.В. Зубця. Він запропонував нові теоретичні й методологічні підходи до

організації селекційного процесу з урахуванням практичного використання

біотехнологічних підходів. Довів доцільність проведення комплексного

генетичного моніторингу як однієї з визначальних умов при виведенні нових і

вдосконаленні існуючих порід великої рогатої худоби.

Академік М.В. Зубець спільно з іншими вченими обґрунтував, що

ефективність різних технологій утримання залежить від їх відповідності

природним потребам тварин, які проявляються руховою активністю,

спрямованою на зрівноважування взаємодії організму з навколишнім

середовищем. Розглянув можливості регуляції деяких функцій поведінки на

основі застосування відповідних технологічних прийомів і адаптації

фізіологічних процесів до умов існування, впливу ендогенних та екзогенних

факторів. Дослідив систему групових та індивідуальних особливостей поведінки

у взаємодії «людина – тварина – екологічна ніша». Вивчив регулятори механізмів

харчової, статевої, рухової та інших форм поведінки, їх залежність від

енергетичного обміну і біохімічних змін організму. Підтвердив можливість

управління поведінкою окремих груп тварин на основі проектування,

будівництва та експлуатації тваринницьких ферм з поточно-цеховою системою

виробництва молока, індивідуальної розробки приміщень з різними способами і

технологіями утримання великої рогатої худоби. На сучасному етапі згадані

вище наукові розробки мають особливе значення, оскільки при обліку

етологічних особливостей сільськогосподарських тварин створюються умови

для управління їх поведінкою при утриманні на великих промислових

комплексах.

Таким чином, внесок академіка М.В. Зубця в розвиток концептуальних

наукових основ розведення сільськогосподарських тварин в Україні другої

половини 60-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. є багатогранним і значущим. Це,

насамперед, теорія породи та породотворення, основи теорії добору та підбору

тварин, оптимізація системи лінійного розведення та методичні основи

управління генеалогією породи, біологічні основи формування рекордної

продуктивності тварин, шляхи та методи збереження і раціонального

використання генофонду тварин, генетичні та біотехнологічні основи розвитку

селекції сільськогосподарських тварин, обґрунтування концепції розбудови

спеціалізованого м’ясного скотарства, наукові та методичні підходи до

розміщення й використання племінних ресурсів у скотарстві та ін. Окремі

складові його доробку слід використовувати як теоретичний і методологічний

базис для розроблення сучасної стратегії ведення тваринництва.

12

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УСРР/УРСР

ЩОДО РОЗВИТКУ АГРАРНОЇ НАУКИ У 1935–1940 рр.

Баленко В.В.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН (м. Київ, Україна)

Серед основних завдань, які ставив уряд та партія перед аграрною наукою

у 1935–1940 рр. , у процесі дослідження виявлено такі: 1) вивчити і розробити

заходи, що забезпечують боротьбу з посухою і загибеллю озимих культур для

зони Степу України; 2) розробити сівозміни, різні системи родючості ґрунтів і

технічних культур відповідно до кліматичних і ґрунтових умов України;

3) забезпечити виведення високоврожайних, скоростиглих, посухо-

морозостійких сортів зернових і технічних культур; 4) розробити заходи з

боротьби із шкідниками і хворобами рослин; 5) вивчити і впровадити нові й

раціонально використовувати існуючі механізми в сільському господарстві,

розробленні типів ґрунтооброблювальних, посівних і збиральних машин до

гусеничних тракторів; 6) науково розробити основні заходи з вирощування

молодняку і боротьби із втратами у тваринництві, а також з питань

кормодобування та кормо використання, переважна більшість залишаються

актуальними для вивчення до сьогодення.

Щодо причин такої абсолютизації влади або впливу на подальший

розвиток аграрної науки з боку профільного міністерства потрібно також

розглядати те, що з 24 червня 1934 р. столицю України було перенесено з

Харкова до Києва. Є підстави говорити, що всі недоліки в роботі ВУАСГН були

проаналізовані й узагальнені відповідальними з боку ЦК ВКП(б) України і їм

було дано критичну оцінку. Серед іншого прозвучало бажання з боку влади мати

всю фундаментальну українську науку в єдиному цілому – ВУАН, а прикладну-

галузеву, навіть незалежно від того, що ВАСГНІЛ досить системно і головне

поетапно доводив свою репрезентаційну доцільність для комуністичної влади

залишити у сфері діяльності профільного наркомату.

Варто відмітити державну зацікавленість у розвитку колгоспно-радгоспної

системи та її зв’язку з галузевою наукою. Як вказував секретар ЦК КП(б)У

П.П. Постишев – ініціатор організації з 1934 р. в кожному колгоспі нової

структурної одиниці галузевої науки для потреб сільськогосподарського

виробництва радянського села у вигляді хати-лабораторії у своїй промові на

з’їзді хат-лабораторій у 1935 р.: «через голови інститутів, професури,

асистентури, наукових робітників, агрономів – завдання одержання урожаю

цукрових буряків 500 ц розв’язувалося колгоспниками». Він також говорив, що

«сільськогосподарські інститути повинні зробити для себе висновки із цього

руху передових людей в колгоспах». На цьому фоні П.П. Постишев через

Постанову № 165 НКЗ УРСР від 16 квітня 1934 р. «Про організацію колгоспних

хат-лабораторій» фактично втілює у життя нову, небачену у цивілізованому

світі, досить розгалужену систему організації галузевого дослідництва.

Водночас репресії на національному підґрунті пригальмували поступ

академічної науки. У період 1935–1940 рр., як свідчать архівні матеріали ЦДАГО

13

України, проводилися численні перевірки діяльності науково-дослідних установ

сільськогосподарського профілю, а також постійні заміни їх керівного складу.

Саме в ці роки надто активізувалася робота органів Народного комісаріату

внутрішніх справ (далі – НКВС) УСРР/УРСР, що «викривали» та

«ліквідовували» численні «контрреволюційні», «шкідницькі»,

«правоухильницькі» та інші «організації» в усіх сферах життя та діяльності

радянського суспільства. Не оминуло це й сільськогосподарську науку, коли

провідних учених та їхніх рідних звинувачували, в основному, в участі в

«антирадянській національній організації, що мала терористичні позиції».

Виявлені у ЦДАГО України архівні документи свідчать про часті кадрові чистки

в багатьох, якщо не в усіх науково-дослідних установах аграрного профілю.

У період здійснення стратегії форсованого економічного розвитку значні

зміни відбувалися у політичній сфері. Поступово політичний авторитарний

режим перетворювався в тоталітарний. Культ особи Сталіна набував потворних

форм. Партійні структури займалися вирішенням практично усіх питань,

підмінюючи і господарські органи, і ради. Це було яскравим свідченням злиття

партійного і державного керівництва. Саме так було сформовано

адміністративно-бюрократичну систему. За таких умов у 1936 р. було прийнято

нову Конституцію СРСР, яка стала основою для розробки конституцій союзних

республік. Нову Конституцію УРСР було прийнято 30 січня 1937 р. – рік піку

репресій. Після перепочинку 1936 р., викликаного прийняттям нової Конституції

СРСР, піднялася нова хвиля репресій. На основі підписаного Й. Сталіним 2

липня 1937 р. рішення ЦК ВКП(б) з’явився оперативний наказ по НКВС СРСР

за № 00447. Згідно з цим наказом у найближчі чотири місяці підлягали викриттю

й репресіям 269 тис. «ворогів» народу. Створювалася атмосфера загальної

підозри, розпочався пошук «ворогів» народу. Чекісти «працювали» в усіх

верствах суспільства, виявляючи потенційні вогнища опору сталінській

диктатурі. Проте спеціалізувалися вони на інтелігенції – мозку нації. Одночасна

заміна керівників та управлінців державних установ, господарчих організацій та

партійних органів призвела до певної дезорганізації економіки країни. Подібна

ситуація була у сільському господарстві УРСР.

Про це свідчить Постанова РНК УСРР про склад Ради при Народному

Комісаріаті Земельних Справ УСРР від 21 квітня 1936 р. Так із відомих учених

до складу Ради увійшли тільки три академіки – Т.Д. Лисенко,

Б.М. Рождественський та О.Н. Соколовський. Як видно з архівного документа,

більшу частину членів Ради становили колишні ланкові, доярки, комбайнери,

бригадири, завідувачі хатами-лабораторіями.

Підготовка керівних кадрів для соціалістичного сільського господарства

УСРР/УРСР, що володіють революційною теорією Маркса-Енгельса-Леніна-

Й.В. Сталіна і знанням наукових основ ведення сільськогосподарського

виробництва, було завданням Всеукраїнського комуністичного

сільськогосподарського університету ім. Артема. Структура Університету була

такою: 1) 3-річне відділення для підготовки партійних і радянських керівних

працівників-секретарів райкомів, інструкторів райкомів і т. д.; 2) 2-річне

14

відділення з підготовки керівних господарських працівників для радгоспів, МТС

і колгоспів; 3) комсомольське річне відділення для підготовки керівних

комсомольських працівників. В основу організації навчального процесу в

Університеті було покладено плани і програми для ВКСГШ, затверджені ЦК

ВКП(б) 29 вересня 1934 р. За трирічний період з часу прийняття рішень

листопадового пленуму ЦК КП(б)У і ЦКК університет провів 9 випусків у

кількості 1020 осіб. Саме вони стали здебільшого обіймати керівні посади у

науково-дослідних установах сільськогосподарського профілю.

Формування наукового світогляду молодих учених теж було під пильною

увагою партійних органів. У березні 1936 р. під егідою ЦК ЛКСМУ відбулася

перша конференція молодих учених УСРР, де розглядалися основні проблеми,

над якими працювали тоді вчені-аграрії: «теорія стадіального розвитку рослин і

селекція бавовника», «внутрісортове переопилення рослин-самозапилювачів, як

засіб підвищення їх продукційності», «вплив ультракоротких хвиль та інших

форм променистої енергії на рослинні організми», «природа морозостійкості

озимих і заходи до захисту їх», «до питання про механізацію квадратно-

шахового посіву просапних культур», «питання механізації збирання соломи та

полови за комбайном», «грунтово-агрохемічні карти зони бурякосіяння УСРР і

їх виробниче значення» тощо. Підготовка та хід конференції висвітлювалися в

пресі, зокрема у друкованому органі ЦК ЛКСМУ «Комсомолець України».

РОЗВИТОК НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

В СФЕРІ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Бардин О.Я.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН (м. Київ, Україна)

Науковий потенціал являє собою сукупність ресурсів і можливостей сфери

науки будь-якої системи, що дає змогу за наявних форм організації та управління

ефективно вирішувати господарські завдання, складовими якого є чисельність

наукового персоналу і резерв наукових кадрів, фінансові ресурси, матеріально-

технічна база, інформаційне забезпечення тощо.

З моменту появи сільськогосподарської дослідної справи, як організації,

після створення першої постійно діючої казенної інституції – Полтавського

дослідного поля [1], відбувається процес пошуку оптимальної моделі оцінки

діяльності галузевих дослідницьких установ. Він активізувався у країні після

створення в 1894 р. профільного міністерства й особливо після затвердження від

28 травня 1901 р. «Положення про сільськогосподарські дослідні установи [2].

Взявши таким чином під державне регулювання процес ведення наукового

забезпечення подальшого розвитку сільського господарства шляхом

відповідного бюджетного фінансування через профільне міністерство, старшому

спеціалісту по сільськогосподарській дослідній справі Департаменту

землеробства професору В.В. Вінеру (1872–1937) було доручено розробити

заходи щодо контролю всіх витрат. Через відповідну статистичну «Анкету», що

15

складалася з 12 розділів та близько 20 питань до кожного з них, починаючи з

1910 р., всі функціонуючі дослідницькі інституції наприкінці кожного року в

цифрах звітувалися про проведену роботу [3].

У 50–60-х рр. минулого століття при оцінюванні діяльності окремих

учених у СРСР почали активно говорити про наукові школи. У цей період

виникає таке поняття як «проблемні наукові центри», пошук критеріальності їх

дослідницької роботи привів до розробки поняття «науково-технологічний

потенціал». В Україні зачинателем такого типу розробок став член-кореспондент

НАН України Г.М. Добров (1929–1989), взявши за основу економічні та

історичні підходи в оцінках і врахувавши кращий для реалій нашої країни

закордонний досвід, розробив власну методичну модель, яку згодом постійно

удосконалює спеціально створений Центр досліджень науково-технічного

потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України [4, 5].

Оцінка ролі та місця вітчизняної аграрної науки як досягнення людського

розуму, що накопичується і втілюється в сільськогосподарському виробництві,

може бути представлена методом аналізу науково-технологічного потенціалу,

який знаходиться у розпорядженні агропромислового комплексу країни.

Нині провідною інституцією, центром консолідації наукового потенціалу

в аграрному секторі держави є Національна академія аграрних наук України (далі

– НААН). Науково-технологічний потенціал НААН являє собою узагальнену

характеристику рівня розвитку науки в аграрному секторі економіки,

можливостей і ресурсів, якими володіє суспільство для вирішення наукових

проблем у цій галузі. Результати аналізу й оцінка науково-технологічного

потенціалу НААН дозволяють визначити рівень економічного розвитку

аграрного сектору економіки, ступінь її науково-технічної самостійності, а також

можливості економічного і науково-технічного співробітництва.

При розгляді НААН як навчально-наукового центру виділяють два аспекти

оцінки результативності його науково-технологічного потенціалу [6]:

1) економічна – оцінка впровадження (результати завершених досліджень

у галузі рослинництва або тваринництва);

2) когнітивна – має першорядне значення для підвищення якості

підготовки наукових кадрів (написання книг і наукових статей, проведення

авторських курсів лекцій, що ґрунтуються на результатах наукової роботи,

конференцій, семінарів тощо).

При оцінці результативності науково-технологічного потенціалу НААН

важливо враховувати комплекс робіт, пов’язаних із науковою діяльністю

(проведення досліджень, підготовку докторів і кандидатів наук, винахідницьку

та патентно-ліцензійну роботу, видавничу діяльність).

Отже, розвиток науково-технологічного потенціалу в аграрному секторі

країни розпочався ще 133 роки тому, після створення Полтавського дослідного

поля. Надзвичайно актуальним сьогодні є розуміння та оцінювання

результативності наукової діяльності, зокрема в аграрній сфері економіки, що

дозволить визначити рівень оптимальної організації наукової системи та

цілеспрямованість взаємодії наявної структури наукових кадрів, науково-

16

інформаційну і матеріально-технічну забезпеченість. Джерела та література

1. Вергунов В. А. Організаційний поступ сільськогосподарської дослідної справи в

Україні (до 130–річчя Полтавського дослідного поля) : наук. доп. / В. А. Вергунов ; НААН,

ННСГБ. – К. : ФОП Корзун Д. Ю., 2014. – 28 с.

2. Положение о сельскохозяйственных научных учреждениях // Изв. Мин-ва

земледелия и гос. имуществ. – 1901. – № 29 (22 июля). – С. 546–547.

3. Винер В. Введение / В. Винер // Сборник сведений о сельскохозяйственных опытных

учреждениях России (по данным анкеты 1910 года). – СПб. : типо-литогр. М. П. Флоровой,

1911. – С. 2–5.

4. Добров Г. М. Научно-технический потенциал : структура, динамика, эффективность

/ Г. М. Добров, В. Е. Тонкаль, А. А. Савельев, Б. А. Малицкий. – К. : Наук. думка, 1987. –

348 с.

5. Маліцький Б. А. Прикладне наукознавство / Б. А. Маліцький. – К. : Фенікс, 2007. –

464 с.

6. Лютик Т. В. Науково-технологічний потенціал Національної академії аграрних наук:

методичні та методологічні аспекти / Т. В. Лютик ; ННСГБ НААН ; наук. ред. В. А. Вергунов.

– К. : ФОП Корзун Д. Ю., 2014. – 112 с.

ГОРОШОК ПОСІВНИЙ (ЯРИЙ): ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ

Барилко М.Г., Захаренко В.А.

Полтавська державна сільськогосподарська дослідна станція

ім. М.І. Вавилова Інституту свинарства і АПВ НААН (м. Полтава, Україна)

Роботу з селекції горошку посівного (ярого) на Полтавській державній

сільськогосподарській дослідній станції ім. М.І. Вавилова розпочато ще в 30-хрр.

ХХ ст. Майже чотири десятиліття (1933–1970) її очолював Василь Федорович

Мусієнко. Значна частина методичних розробок В.Ф. Мусієнка увійшла до

складу класичної методики ведення селекційного процесу, яким користується в

даний час більшість селекціонерів.

У результаті багатьох пошуків в 1938–1939 рр. В.Ф. Мусієнку вдалося

розробити високоефективну та нетрудомістку методику та техніку штучного

запилення горошку посівного (ярого) без кастрації пиляків у материнської

квітки, використовуючи човник батьківської квітки з вже дозрілим пилком без

штучного ізолятора, яка дозволила застосувати її в широких масштабах.

Теоретична основа цього вдосконалення полягає в тому, що проростання зерен

чужого пилку стимулюється краще, ніж свого. Результативність перевершила

зав’язування бобів, що відбувається природним шляхом і досягла 70% «успіху».

Це дало можливість отримати за сезон сотні гібридів.

Із розробкою нової методики , гібридизація стає основним методом

отримання вихідного матеріалу для селекції ярої вики. Щорічно

проводилисьтисячі схрещувань і надходили в селекційну проробку сотні нових

внутрішньовидових гібридів.

Від самого початку зазначеної роботи проводився пошук та вивчення

місцевих форм горошку. Одночасно відпрацьовувалася методика та техніка

створення гібридного матеріалу.

17

З матеріалу, який в 30-х рр. ХХ ст. був переданий із Харківської

селекційної станції, було доопрацьовано В.Ф. Мусієнком та передано на

випробування сорт горошку Харківська 134. Районовано було його в 1939 р.

Маючи широкий спектр пристосування до різних ґрунтово-кліматичних і

екологічних умов, цей сорт відіграв значну роль у зростанні врожайності

горошко-вівсяних сумішей. Селекціонери і до теперішнього часу продовжують

використовувати його в селекційному процесі як компонент для схрещувань. На

даний час у родоводах більшості сортів горошку посівного (ярого) є частка

Харківської 134.

Не менш важливу роль відіграв у кормовиробництві районований в 1954 р.

сорт Полтавська 78.

Певну роль у веденні селекційної роботи протягом 60–90-х рр. ХХ ст.

відіграв мутантний матеріал. Для одержання мутантів застосовували

радіологічний, хімічний, так званий біологічний (ін’єкції гомогенатів з різних

видів рослин в ендосперм достигаючого насіння вики) методи, поєднання їх.

Були спроби одержання тетраплоїдів. Трудомістка робота майже не дала

очікуваних результатів, хоча серед численних зразків вдалося віднайти досить

перспективну форму – Мутант широколистий. Його насіння було передано до

світової колекції ВІРу. В нашій же установі він використовується як вихідна

форма для гібридизації.

Майже чотири десятиліття (1933–1970) роботу по селекції ярої вики

офіційно очолював Василь Федорович Мусієнко, ще кілька років після того ,

продовжуючи неофіційне шефство над своїми наступниками. Після нього цю

роботу виконували Леся Олексіївна Зеленська (1971–1981), Віктор Терентійович

Воронцов (1983–1997), Олена Сергіївна Жаркова (1998), Ірина Віталіївна

Колісник (1999), Маргарита Григорівна Барилко (із 2000р. і по нинішній час).

Удосконалення елементів методики і техніки проведення дослідницьких

робіт та залучення інших підрозділів відділу селекції дослідної станції

(лабораторій цитології, біохімії, групи імунологічних оцінок) дозволили нам

віднайти надійний селекційний матеріал і передати до державного випробування

нові сорти вики ярої.

Надбанням колективу селекціонерів Полтавської ДСГДС ім. М.І. Вавилова

є ряд сортів горошку посівного (ярого), три з яких на даний час занесені до

Реєстру сортів рослин, рекомендованих до поширення в Україні: Гібридна 97 (з

1999 р.), Гібридна 85 (з 2002 р.) та Наталка (з 2015 р.).

Основними напрямками селекційної роботи по культурі горошку

посівного (ярого) є пошук шляхів підвищення насіннєвої продуктивності та

стійкості до дії несприятливих абіотичних та біотичних факторів зовнішнього

середовища.

18

ЕВОЛЮЦІЯ НАУКОВИХ ОСНОВ ВИРОБНИЦТВА ВІТЧИЗНЯНИХ

ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТИХ АВТОТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Бей Н.О.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН (м. Київ, Україна)

Нині основним джерелом механічної енергії вітчизняних

автотранспортних засобів є двигун внутрішнього згоряння. Однак, викиди

відпрацьованих газів двигунів внутрішнього згоряння завдають навколишньому

середовищу непоправну шкоду. Забруднення повітря шкідливими речовинами

викликає значну небезпеку не тільки екологів, але й всього людства. Крім того,

зменшення запасів нафти і газу, постійне подорожчання автомобільного палива

змушує вітчизняних виробників автотранспортних засобів здійснювати активні

пошуки альтернативних екологічно чистих джерел енергії.

За свою більш ніж 100-річну історію двигун внутрішнього згоряння

практично вичерпав шляхи кардинальної модернізації, до яких відноситься й

використання альтернативних джерел енергії. Аналіз перспективних напрямів

розвитку екологічно чистих автотранспортних засобів показав, що відомі

автомобільні виробники здійснюють дослідження та розробляють автомобілі з

такими альтернативними джерелами енергії: автомобілі на водневих паливних

елементах, кріогенні автомобілі на рідинному азоті, пневмомобілі на стиснутому

повітрі, електромобілі на сонячних батареях, електромобілі з різними типами

акумуляторних батарей, автомобілі з використанням інерційних

нагромаджувачів енергії та інших альтернативних видів палива. Кожен з цих

напрямів має як свої переваги, так і недоліки, тому жоден з них не знайшов своє

широке використання у сучасному вітчизняному автомобілебудуванні.

Для встановлення перспективних напрямів розвитку наукових основ

виробництва вітчизняного автомобільного транспорту можна запропонувати

періодизацію еволюції екологічно чистих автомобілів та їх складових частин.

Початковий етап еволюції автомобілебудування розпочався у 1769 р., коли

французький інженер Ж. Кюньо сконструював перший паровий дорожній

«візок», у силовому пристрої якого використовували енергію пару. Автомобілі з

паросиловим пристроєм успішно конкурували з електричними екіпажами, а на

початку ХХ ст. – з автомобілями, в яких використовували двигуни внутрішнього

згоряння. Однак, автомобілі з двигунами внутрішнього згоряння витиснули

парові «візки» з автомобільного ринку через наступні недоліки: у парових

автономних транспортних засобах був низький показник відношення енергії до

маси, малий діапазон робочих швидкостей, велика тривалість прогріву двигуна

та складна система керування паросилових пр�